Мені іноді здаєтсья, що в моїй голові така довга і велика зала. Там дуже світло і завжди провітруюється, тому тієї бібліотечної пилюки нема, не хвилюйтесь.
Вздовж стінок стоять великі шафи із безліччю шухлядок.
Взовж цих шаф інші шафи, і знову, і знову. Їх дуже багато, і постійно змінується кількість.
Так от. В ці шухлядки і на полички я кладу книжки які прочитала, біографії ближніх людей і не дуже, складую потрібні і не потрібні знання.
Так, це максималізм і я не знаю до чого він призведе, але ... це цікаво. Мені б хотілось пам`ятати усе в деталях. але поки що це нереально.

За основною кімнатою, є ще одна.
Вона навпаки дуже темна і мала. там світло як у підземеллях або лабораторіях паталогоанатомів.
Там страшно, там важко.
Там я зберігаю своє минуле...свої два роки.
Іноді люди, найчастіше чомусь близькі, воліють заглянути туди. Їм здається, що  я як молода дівчина легковажна , що то вже минуле і минуле несерьйозне. Я посміхаюсь їм і відхиляючи своє тіло, відкриваю їм шлях. Вони заходять туди, проводять руками по цих полках, дивляться, питають мене і слухають мої докладні відповіді. Вони посміхаються і я посміхаюсь знов їм. Так легко. Моє лице говорить "так, це минуле і воно минуло, якщо так хочеш - питай". Я не змінюю рухів. Наситівшись, людина виходить і говорить мені " Спасибі, це було цікаво" і , може не забуває, але вже не думає про це. За нею закриваються двері, моя посмішка зникає і я залишаюсь тут в самоті, не маючи змоги вже звідси вийти. Всі моменти летять у моїй голові, я ще нічого в своєму житті не пам`ятала так досконало, як це..
Мене ніби занурюють у якийсь вакуум, де я просто перебуваю в анабіозі.
Мене ніби вже нема.
Після цієї екскурсії, я перестаю бажати життя, любити його. У грудях селиться чорнота і горіч. Вибухова суміш, до речі..

 Я  намагаюсь не заходити туди, бо нічого вже не зміню, бо там безвихідність, бо ніколи не зможу забути...Люди...хоча б ви, забудте ту кімнату.
Хоча б ви