!


в настоящем издании сохраняются основные особенности авторской орфографиии и пунктуации.



31.10.12

так моторошно.
снова наснилось те, що страшніше за будь-який біль, бо біль - це ти живий.
бо вже нічого після неї нема., бо вже нічого ніщо не значить.

мені снилось, як я сплю. і як до мене приїзжіють гості, але чомусь сама я живу не тут.
ось я прокидаюсь, встаю з дивану і хочу гукнути " ти де?" , але бачу... порожні очі, синьо-бліду шкіру. бачу кінець. як боляче...

прокидаюсь і ридаю.
зате до будильника.


11 июл 2010 в 3:13
Ты в моей жизни мимоходом.
Как попытка научиться чувствовать,
забывать и тут же вспоминать.
Это как набираешь воздух перед входом
в воду. Это выбор между упорствовать..?
Или как данность принять..?
Себе снискать
ответ на "кто я для тебя?"
"никто.."

это постоянство в наших перепитиях, в словах, в событиях,
как нечто неизбежное,
как безнадежное,
не нежное,
как что-то должное..

И надо ли говорить, что выход за рамки буковок, строчек,
наверно,ненужное?..

Что боль проходящая?
Не вездесущная..

Вне вдоха-всхлипа-выдоха.. Шесть точек
по середине между ними- прочерк..прочерк..прочерк..
Закончим очерк.
(с)
Мені іноді здаєтсья, що в моїй голові така довга і велика зала. Там дуже світло і завжди провітруюється, тому тієї бібліотечної пилюки нема, не хвилюйтесь.
Вздовж стінок стоять великі шафи із безліччю шухлядок.
Взовж цих шаф інші шафи, і знову, і знову. Їх дуже багато, і постійно змінується кількість.
Так от. В ці шухлядки і на полички я кладу книжки які прочитала, біографії ближніх людей і не дуже, складую потрібні і не потрібні знання.
Так, це максималізм і я не знаю до чого він призведе, але ... це цікаво. Мені б хотілось пам`ятати усе в деталях. але поки що це нереально.

За основною кімнатою, є ще одна.
Вона навпаки дуже темна і мала. там світло як у підземеллях або лабораторіях паталогоанатомів.
Там страшно, там важко.
Там я зберігаю своє минуле...свої два роки.
Іноді люди, найчастіше чомусь близькі, воліють заглянути туди. Їм здається, що  я як молода дівчина легковажна , що то вже минуле і минуле несерьйозне. Я посміхаюсь їм і відхиляючи своє тіло, відкриваю їм шлях. Вони заходять туди, проводять руками по цих полках, дивляться, питають мене і слухають мої докладні відповіді. Вони посміхаються і я посміхаюсь знов їм. Так легко. Моє лице говорить "так, це минуле і воно минуло, якщо так хочеш - питай". Я не змінюю рухів. Наситівшись, людина виходить і говорить мені " Спасибі, це було цікаво" і , може не забуває, але вже не думає про це. За нею закриваються двері, моя посмішка зникає і я залишаюсь тут в самоті, не маючи змоги вже звідси вийти. Всі моменти летять у моїй голові, я ще нічого в своєму житті не пам`ятала так досконало, як це..
Мене ніби занурюють у якийсь вакуум, де я просто перебуваю в анабіозі.
Мене ніби вже нема.
Після цієї екскурсії, я перестаю бажати життя, любити його. У грудях селиться чорнота і горіч. Вибухова суміш, до речі..

 Я  намагаюсь не заходити туди, бо нічого вже не зміню, бо там безвихідність, бо ніколи не зможу забути...Люди...хоча б ви, забудте ту кімнату.
Хоча б ви

і трохи про буття.

  • після їжі набагато краще вчиться. ніби в тебе з`вляються сили йти далі, і навіть антропологія здається легкою забавою, такою іграшкою, якою ти можеш саме насолоджуватись. До речі, вчені проводили експеримент і довели, що після смаженої картоплі рівень гормону ендорфіну підвищується навіть більше ніж після солодощів. Я це на повну силу перевірила на собі :)
  • другий пунктик мого сьогодні витікає із першого. наївшись смаженої картоплі, я тим самим вбила в собі ті задатки худої леді на сьогоднішній вечор. ні, я не буду себе примушувати менше їсти чи занадто винурювати тіло , але є стимул бути краще. можно таким чином перевірити психологічні концепції мотивування. Буду першою піддослідною свого "Я-психолога" .
  • формуємо наш неокортекс, друзі. Адже, це так цікаво. 
  • галюнів мені, натхнення! 

30.10.12

чим ближче до вечора, тим більше на моєму внутрішньому морі розвивається шторм.
я уявляю самотню ніч. ніч без тебе.
так купа людей, що живуть в однині, скажуть мені: 
- ти не розумієш самотності.
 так, я згодна з кожним із вас, я не розумію вашої самотності, але чи розумієте ви мою ? 
ви розумієте як це, коли твоя кохана людини не спить із тобою поруч? 
коли ти не знаєш, що може трапитись уночі. 
і здається ви близько живете один від одного, всього на всього 8 кілометрів, але це водночас виявляється так далеко...
чи розумієте як це втрачати час , коли він зникає, тає  ,мов перші сніжинки ,мов пісок, що сиплеться крізь пальци? 

я не люблю наші ночі лише за те, 
що вони розвалюють мене на деякий час.
поки я не звикну до обов`язку тебе-лише-вдень 
мене не має.
мене не має...

27.10.12

"этажи. вниз уносятся и с нами. наша жизнь."

рвёт изнутри. сильно.
я хочу весь мир, одновременно, только сейчас и только с тобой. а потом конец! резко, необдуманно! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЯ! сейчас. чтобы вечно и всё.
чтобы не было корвалола, тенорика и гепарина.
ненужно этих разговоров о сериалах, и о том как ты меня уже не хочешь через 25 лет.
НЕ НАДО ЭТИХ 25 ЛЕТ!
гори со мной! пожалуйста!
я не смогу смотреть на обозначающиеся морщинки под твоими глазами, не смогу видеть горькие складки, притаившиеся у твоих губ и между бровями. что я поставлю против несбывшихся юношеских воздушных замков ?
давай будем курить на нашей кухне.
давай будем много много и долго долго заниматься любовью. и так мало спать,давай?

я люблю жизнь,но

21.10.12

вночі так тихо-тихо. лише цей шум від дерев, шум від доріг, шум від дихання мільйонів людей. місто відпочиває після складного дня. здається, що зараз воно загляне темними очима до мого вікна і буде дивитись здивовано так " чого ти мол не йдеш спати?"
не хочу, місто.
мені треба пізнати вічність.
так мало часу. вже скоро всіх нас розчавить наступне покоління.
чому я не маю сили зупинити тебе,час ? зупинити себе в тобі?
 ти біжи біжи, кружи людей в водовороті їхніх справ, а я так тут тихонько посиджу, можна? подивлюсь як будинки в яких ми живемо стають піском, добре?
як наші життя вгасають, а ми так і не встигаємо зрозуміти в чому сенс, не встигаємо сказати ближньому " я люблю тебе. ти найдорожче що в мене є".
місто ,не дивись на мене. не дивись ніяк! ні з співчуттям, ні як до дитини своєї. мені тоскно, місто...занадто. роздирає груди, чи є в них сили стримати все? є.
вони витримують  і найбільшу біль, і найбільше кохання, і найбільший холод.
так, закривай свої очі. тобі залишалось так мало відпочивати, а потім люди залоскочуть твоє нещасне тіло майже до напівсмерті. і я поруч з ними буду,місто.
поруч з цими людьми.
поруч з людьми.
поруч.
просто мені хочеться бути там де й ти

17.10.12

люби мене такою з кіпою дашок у голові


менs хотілось би, щоб замість однієї даші, була ще купка даш, які б одночасно зі мною жили ішним життям, але відчувала це лише я одна. чені б хотілось. щоб вони були іншими від мене, не зовнішньо, а внутрішньо. тобто, наприклад, одна була м`ягкою і доброзичливою ,а інша зірвати голову, але все одно доброзичлива. щоб всі дашки любили життя і людей, і були магнітом для різних цікавостей.
але що не говорити, одна дашка померла би не пізніше 30 років. не залишаючи онуків для боротьби із цим важким життям.
а друга навпаки дожила би до маразма і пенсії. була би божим одуванчиком, ходила би до церкви. а може працювала би вахтеркою  в якомусь дитячому будинкою.

але ось я одна.
в мене є ти, але ти не дашка.
та я тебе всеодно дуже дуже люблю. набагато більше, ніж любила би всіх дашок і всіх їх онуків/дітей.