Я Вас больше не люблю.
Ничего не случилось, - жизнь случилась. Я не думаю о Вас ни утром, просыпаясь, ни ночью, засыпая, ни на улице, ни под музыку, - никогда.
Если бы Вы полюбили другую женщину, я бы улыбнулась – с высокомерным умилением – и задумалась – с любопытством – о Вас и о ней.
Я – вышла из игры.
- Все, что я чувствую к Вам, - легкое волнение от голоса и то общее творческое волнение, как всегда в присутствии ума – партнера.
Ваше лицо мне по-прежнему нравится.
- Почему я Вас больше не люблю? Зная меня, Вы не ждете «не знаю».
Два года подряд я – мысленно – в душе своей – таскала Вас за собой по всем дорогам, залам, церквам, вагонам, я не расставалась с Вами ни на секунду, считала часы, ждала звонка, лежала, как мертвая, если звонка не было, - всё, как все – и все-таки не всё, как все.
Вижу Ваше смуглое лицо над стаканом кофе – в кофейном и табачном дыму – Вы были как бархат – я говорю о голосе – и как сталь – говорю о словах – я любовалась Вами, я Вас очень любила.
Одно сравнение – причудливое, но вернейшее: Вы были для меня тем барабанным боем, подымающим на ноги в полночь всех героических мальчишек города.
- Вы первый перестали любить меня. Если бы этого не случилось, я бы до сих пор Вас любила, ибо я люблю всегда до самой последней возможности.
Сначала Вы приходили в 4 ч., потом в 5 ч., потом в 6 ч., потом в восьмом, потом совсем перестали.
Дела? Да, - дело дней – жизнь.
- Вы не разлюбили меня (как отрезать), Вы просто перестали любить меня каждую минуту своей жизни, и я сделала то же, послушалась Вас, как всегда.
Вы первый забыли, кто я.
Марина Цветаева. Октябрь 1918 год.

в 5.37 так ще холодно світить сонечко, плутаючи своє проміння в гіллях хвої.
мені добре працюється у саду.
слоник стає добрим садівником

ми будемо точно розумніше наших батьків.
ми досягнемо кращого ніж вони. будемо пересуватись лише на власних авто, вечорами пити дороге вино і їсти французькі цукерки.
ми відпочиватимемо літом у криму, взимку на кіпрі, восени/весною вибирати країни які нам довподоби: швеція, бразилія, італія, англія, франція. чи може америка?
літаки, поїзда.
ніякої втоми, таке буденне, таке різне життя.
скрізь вдома світло і багато дерева, гарні меблі і велика ванна ( саме вона!).
працюють за тебе і на тебе.
я взагалі не працюю.
ми будемо точно розумніше наших батьків.

але я не хочу.
я хочу розчаруватись у тому житті, у наших юнацьких мріях.
я хочу через 10-20 років повністю витрачати на їжу зарплатню, щоб ні краплі не залишалось.
я хочу ходити пішки і їсти смажену картоплю по вечорам, у нашому малому раю.
я хочу так як і зараз сидячі у ванні відчувати тебе.
я хочу подорожувати з тобою автостопом і спати під відкритим небом на кемпінгах.
сидіти коло багаття і слухати як ти граєш.

ти так гарно граєш.

я неймовірно сумую за тобою. в мене здається ломить усі кістки і усі хрящики. моє нутро так тягне до тебе, що мені ледве вистачає сили його втримати.

скоріш скоріш скоріш!

буде новий день незабаром, і будеш ти. і я. і ми.

на подив, сон не забирає порожнечу. навіть, стає тільки гірше. звечора - це ще нічого, ти знаєш, що заснеш і мабуть тобі присниться щось добре і світле, тоді застрягне щось тепле у грудях, ан ні. зранку тільки головна біль і ніяких споминів про світлий сон, бо його не було. сьогодні оле-лукойле оминув тебе зі своєю кольоровою парасолькою.

я вже встигла забути, що то за відчуття, коли опухає все лице і ниє ниє десь під діафрагмою.
у людей коротка пам`ять.

я уявляю свою ще таку довгу дорогу майбутнього і розумію,яка я буду щаслива, коли вже буде кінець її. саме тоді я буду вільна!
дорога безлюдна і на неї пале жарке соонце, і під ногами камінці. і на мільйони миль нема жодної криниці.
моя фляга порожня і я в передчутті такого бажаного кінця. коли ж?

я не боєць, мені всеодно як буде.