даши больше нет.

опускаются руки.
внутри желание только измотать себя до конца и рухнуть.
выпасть из этой жизни, из её темпа.
никого не видеть.
никого не слышать.
а в идеале вообще не быть.

п.с. выставляла дату правильную , а там календарик выпадает. смотрю на него, завтра 15ое.
может мне повезет переключится на другой центр восприятия и я перестану ... быть мной?
может мне повезет наконец сойти с ума ?

якась я тут недоречна. щось не те зі мною. щось не те у моїх словах. щось занадто низьке у мені присутнє. таке обридко-порожнє у груді.
знову початок довгої ночі, яка є продовженням довгого дня.
розумієш, ти завтра встанеш, а вже вівторок. а далі середа. неділя. і знов вівторок.
уяви скільки вівторків ще попереду?
скільки ще неділь? скільки зим зміниться? скілкьи буде так падати листя? скільки буде ще на небі всього. і через сторіччя сонце також буде світити на підлогу, під ноги людям, чи ким там вони будуть.
уяви своє життя попереду. скільки буде хвилин несамовитого щастя, скільки хвилин проведених із щирими посмішками друзів? скільки розмов може бути попереду.
скільки їжі через тебе пройде, і кругів пробіжить твоя кров по твоєму тілу?
десь будуть займатись коханням. десь діти будуть жорстокішими аніж раніше, такими як їх батьки. десь будуть і такі мрійливі як моя мала.
десь будуть війни, а у сеті будуть летіти слова признання. чи будуть?..

десь там буде вікно світитись опівночі чекаючи на мене. але чи будеш ти сидіти за цим вікном?
десь там будуть годинники, які ніколи не будуть показувати час вірно, а краще їх взагалі не буде. але чи розлагодиш їх саме ти?
десь там я взагалі не буду слідкувати за часом, бо нема буде навіщо. мої дні будуть повільні як мої думки. може й ти будеш ділити зі мною це буття?
десь там на кухні буде пахнути солодкими цукерками, чаєм/кофе, або булочками, або смаженим м`ясом/котлетами/відбивними й іншими радощами людей і ти будеш радіти?
десь там не бути кінця ніжності. можливо.

коли я уявляю масштаби всього і розумію що в них не буде тебе, щось чорніє і стає пусто-порожнім навіть більше ніж раніше.
і мене зв`язують по руки і ноги предрасуддя.
і я мовчу.
і жодного звука не зривається с моїх губ.

було стогнати від задоволення, стало кричати від білю

" - сьогодні заходив віталик, забирав свої речі і віддав твою книгу.
  - так? ...ну добре.
  - ми з нім трохи поспілкувались. - чекаючи моєї реакції мама уважно на мене дивиться. я мовчу.
- він виглядає спокійним.- я мовчу.
- сказав, що все в нього добре. ніби-то щасливий. - я не порушую своєї мовчазної згоди. знов уважно на мене дивиться.
- питав, як ти..."
 тонка струна лопається у повітрі, мені здається, що мама також почула сторонній звук, але мабуть незрозуміла його природи і місцерозташування.

вона хитає головою і виходить із кімнати, залишаючи мене в самоті. як добре що завтра вівторок, а після вівторка через день четвер. тоді мене не буде дома так довго, що залишиться по приході лягти спати. і я не буду сама. і не буде цих стін. і не буде цих голосів, перцептивної моєї установки.
а далі вже й 9 днів. як в христианстві мовлять, що від 9го до 40го дня душа відлітає.
по остаточному її відліту треба випити вина і поставити свічку.
не тому, що я замолюю свої гріхи, мені на них чхати з великої вежі. мені чхати і на стереотипи які існують з цієї думки.
одне, що я хочу, це почути тонкий запах меду.

що ж . я рада, що ти щасливий. отже рішення таки було прийнято вірне.
цікаво ,чим обернеться мені твоя "любов" у майбутньому?
щось схоже на дворічне моє минуле по цій речі . але там не було брехні.

заруби на руці допомагають.

ти ніколи мене не любив.

не вважав за потрібне, мабуть.

за всі роки - нестача слів

їх вже далі не повернуть.

ти ніколи мене не чекав.

тобі всеодно було до горя.

я з`явилась - а нащо? не знав

серце ноє, так боляче ноє.

ти мене може трохи жадав

десь в останній інстанції думки.

але то була гра, і ти грав

 і ти виграв, але надто хутко

ти ніколи мене не любив.

не вважав за надійне, мабуть. 

хай тобі буде бракнути слів

хай мені буде їх не чуть.

к нам, вслід за старими людьми, прийдуть нові.

їм мабуть треба розказать як тут живуть.

тут що не день, герої на війні

як мухи мруть.

їм треба показати як ступати

бо що не крок, то вбік, а далі чорна прірва 

їх треба ще навчити гірко лгати

собі сумлінно.

вже холод пробивається у груди

вам все покажуть інші й не сьогодні

тут виявляється щасливим бути

у забороні.

 

під кулолом порхає щось тоненьке

з ним поруч те, що сенсом є життя.

темно и тихо в залі, цим  маненьким 

нема буття.

вони  злітають стрімко наче в бурі

в останньому диханні почуттів

мабуть вони обидва потонулі 

у вихрі  слів.

і ось настав момент коли немає нащо

тягнути лямку відчаю і болі.

зірвавшись акробат зробив свій кращий

стрибок до волі.

 

тут осталось совсем немного дойти.

солнце светит в конце твоего пути

солнце будет светить у тебя в груди

не кричи " пощади"

отдавайся теплу его ярких лучей.

отдавайся потоку бессмысленных дней.

там наступит весна на вопросы людей

говори "я ничей"

да прибудет к нам в гости новая жизнь

ты возьми её руки и крепко держись

свои боли и страхи оставь позади

и меня обойди. 

 

что ж . береги себя , если сможешь, пожалуйста.

так же лучше для нас  двоих.

ты на боль никому не жалуйся...

- голос вздрогнул вдруг и затих. 

очень долго мы были целым

тут пропитано все тобою.

у пусть да, ты станешь не первым

кто захлебнулся любовью.

нам осталось до поворота

только несколько легких шагов.

я надеюсь. что. ты. встретишь кого-то.
кто избавит тебя от оков

так моторошно.
снова наснилось те, що страшніше за будь-який біль, бо біль - це ти живий.
бо вже нічого після неї нема., бо вже нічого ніщо не значить.

мені снилось, як я сплю. і як до мене приїзжіють гості, але чомусь сама я живу не тут.
ось я прокидаюсь, встаю з дивану і хочу гукнути " ти де?" , але бачу... порожні очі, синьо-бліду шкіру. бачу кінець. як боляче...

прокидаюсь і ридаю.
зате до будильника.

11 июл 2010 в 3:13

Ты в моей жизни мимоходом.
Как попытка научиться чувствовать,
забывать и тут же вспоминать.
Это как набираешь воздух перед входом
в воду. Это выбор между упорствовать..?
Или как данность принять..?
Себе снискать
ответ на "кто я для тебя?"
"никто.."

это постоянство в наших перепитиях, в словах, в событиях,
как нечто неизбежное,
как безнадежное,
не нежное,
как что-то должное..

И надо ли говорить, что выход за рамки буковок, строчек,
наверно,ненужное?..

Что боль проходящая?
Не вездесущная..

Вне вдоха-всхлипа-выдоха.. Шесть точек
по середине между ними- прочерк..прочерк..прочерк..
Закончим очерк.
(с)

Мені іноді здаєтсья, що в моїй голові така довга і велика зала. Там дуже світло і завжди провітруюється, тому тієї бібліотечної пилюки нема, не хвилюйтесь.
Вздовж стінок стоять великі шафи із безліччю шухлядок.
Взовж цих шаф інші шафи, і знову, і знову. Їх дуже багато, і постійно змінується кількість.
Так от. В ці шухлядки і на полички я кладу книжки які прочитала, біографії ближніх людей і не дуже, складую потрібні і не потрібні знання.
Так, це максималізм і я не знаю до чого він призведе, але ... це цікаво. Мені б хотілось пам`ятати усе в деталях. але поки що це нереально.

За основною кімнатою, є ще одна.
Вона навпаки дуже темна і мала. там світло як у підземеллях або лабораторіях паталогоанатомів.
Там страшно, там важко.
Там я зберігаю своє минуле...свої два роки.
Іноді люди, найчастіше чомусь близькі, воліють заглянути туди. Їм здається, що  я як молода дівчина легковажна , що то вже минуле і минуле несерьйозне. Я посміхаюсь їм і відхиляючи своє тіло, відкриваю їм шлях. Вони заходять туди, проводять руками по цих полках, дивляться, питають мене і слухають мої докладні відповіді. Вони посміхаються і я посміхаюсь знов їм. Так легко. Моє лице говорить "так, це минуле і воно минуло, якщо так хочеш - питай". Я не змінюю рухів. Наситівшись, людина виходить і говорить мені " Спасибі, це було цікаво" і , може не забуває, але вже не думає про це. За нею закриваються двері, моя посмішка зникає і я залишаюсь тут в самоті, не маючи змоги вже звідси вийти. Всі моменти летять у моїй голові, я ще нічого в своєму житті не пам`ятала так досконало, як це..
Мене ніби занурюють у якийсь вакуум, де я просто перебуваю в анабіозі.
Мене ніби вже нема.
Після цієї екскурсії, я перестаю бажати життя, любити його. У грудях селиться чорнота і горіч. Вибухова суміш, до речі..

 Я  намагаюсь не заходити туди, бо нічого вже не зміню, бо там безвихідність, бо ніколи не зможу забути...Люди...хоча б ви, забудте ту кімнату.
Хоча б ви

і трохи про буття.

• після їжі набагато краще вчиться. ніби в тебе з`вляються сили йти далі, і навіть антропологія здається легкою забавою, такою іграшкою, якою ти можеш саме насолоджуватись. До речі, вчені проводили експеримент і довели, що після смаженої картоплі рівень гормону ендорфіну підвищується навіть більше ніж після солодощів. Я це на повну силу перевірила на собі :)
• другий пунктик мого сьогодні витікає із першого. наївшись смаженої картоплі, я тим самим вбила в собі ті задатки худої леді на сьогоднішній вечор. ні, я не буду себе примушувати менше їсти чи занадто винурювати тіло , але є стимул бути краще. можно таким чином перевірити психологічні концепції мотивування. Буду першою піддослідною свого "Я-психолога" .
• формуємо наш неокортекс, друзі. Адже, це так цікаво. 
• галюнів мені, натхнення! 

чим ближче до вечора, тим більше на моєму внутрішньому морі розвивається шторм.

я уявляю самотню ніч. ніч без тебе.

так купа людей, що живуть в однині, скажуть мені: 

- ти не розумієш самотності.

 так, я згодна з кожним із вас, я не розумію вашої самотності, але чи розумієте ви мою ? 

ви розумієте як це, коли твоя кохана людини не спить із тобою поруч? 

коли ти не знаєш, що може трапитись уночі. 

і здається ви близько живете один від одного, всього на всього 8 кілометрів, але це водночас виявляється так далеко...

чи розумієте як це втрачати час , коли він зникає, тає  ,мов перші сніжинки ,мов пісок, що сиплеться крізь пальци? 

я не люблю наші ночі лише за те, 

що вони розвалюють мене на деякий час.

поки я не звикну до обов`язку тебе-лише-вдень 

мене не має.

мене не має...

"этажи. вниз уносятся и с нами. наша жизнь."

рвёт изнутри. сильно.
я хочу весь мир, одновременно, только сейчас и только с тобой. а потом конец! резко, необдуманно! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЯ! сейчас. чтобы вечно и всё.
чтобы не было корвалола, тенорика и гепарина.
ненужно этих разговоров о сериалах, и о том как ты меня уже не хочешь через 25 лет.
НЕ НАДО ЭТИХ 25 ЛЕТ!
гори со мной! пожалуйста!
я не смогу смотреть на обозначающиеся морщинки под твоими глазами, не смогу видеть горькие складки, притаившиеся у твоих губ и между бровями. что я поставлю против несбывшихся юношеских воздушных замков ?
давай будем курить на нашей кухне.
давай будем много много и долго долго заниматься любовью. и так мало спать,давай?

я люблю жизнь,но

вночі так тихо-тихо. лише цей шум від дерев, шум від доріг, шум від дихання мільйонів людей. місто відпочиває після складного дня. здається, що зараз воно загляне темними очима до мого вікна і буде дивитись здивовано так " чого ти мол не йдеш спати?"
не хочу, місто.
мені треба пізнати вічність.
так мало часу. вже скоро всіх нас розчавить наступне покоління.
чому я не маю сили зупинити тебе,час ? зупинити себе в тобі?
 ти біжи біжи, кружи людей в водовороті їхніх справ, а я так тут тихонько посиджу, можна? подивлюсь як будинки в яких ми живемо стають піском, добре?
як наші життя вгасають, а ми так і не встигаємо зрозуміти в чому сенс, не встигаємо сказати ближньому " я люблю тебе. ти найдорожче що в мене є".
місто ,не дивись на мене. не дивись ніяк! ні з співчуттям, ні як до дитини своєї. мені тоскно, місто...занадто. роздирає груди, чи є в них сили стримати все? є.
вони витримують  і найбільшу біль, і найбільше кохання, і найбільший холод.
так, закривай свої очі. тобі залишалось так мало відпочивати, а потім люди залоскочуть твоє нещасне тіло майже до напівсмерті. і я поруч з ними буду,місто.
поруч з цими людьми.
поруч з людьми.
поруч.

просто мені хочеться бути там де й ти

люби мене такою з кіпою дашок у голові

менs хотілось би, щоб замість однієї даші, була ще купка даш, які б одночасно зі мною жили ішним життям, але відчувала це лише я одна. чені б хотілось. щоб вони були іншими від мене, не зовнішньо, а внутрішньо. тобто, наприклад, одна була м`ягкою і доброзичливою ,а інша зірвати голову, але все одно доброзичлива. щоб всі дашки любили життя і людей, і були магнітом для різних цікавостей.
але що не говорити, одна дашка померла би не пізніше 30 років. не залишаючи онуків для боротьби із цим важким життям.
а друга навпаки дожила би до маразма і пенсії. була би божим одуванчиком, ходила би до церкви. а може працювала би вахтеркою  в якомусь дитячому будинкою.

але ось я одна.
в мене є ти, але ти не дашка.
та я тебе всеодно дуже дуже люблю. набагато більше, ніж любила би всіх дашок і всіх їх онуків/дітей.

Хороший Человечек пишет мне: "Так хочется Любви. Оказаться сейчас на пляже возле моря, обнимать девушку, делать ей комплименты, пить вместе шампанское, играть для нее на гитаре и говорить говорить говорить. Так хочется любить её и наслаждаться временем, проведенным с ней..."
Мне становится так горько. Я знаю как хорош этот человек, какое внутри него сердце. Я знаю, что он не способен на подлость. Знаю, что он может и будет любить так, как мечтает каждая девушка, но боится, встречая. Мне хочется передать ему, что не в нем дело, а в них. Что они боятся не соответствовать и знают, что соответствовать никогда не смогут. Хочется отдать свое счастье, чтоб он был счастлив. Чтоб такие люди были счастливы. Именно такие люди достойны быть счастливыми.
Тогда я буду спокойна.
Тогда не будет такой бури.

есть капелька вечного в этих потоках воды, есть что-то, что невозможно заменить ничем. так было и есть. сколько тысяч людей менялись из века в век, сколько сотен ЛЮБИЛИ. страшно представлять масштабность всего этого. кажется, что ты мелкая песчинка, которую вот-вот снесет время.
всегда стоит ценить людей готовых с тобой вместе сходить с ума.

РАЗМЕЩЕНИЕ
Ничего, если я разведу костер?
Can I make a fire?

В вашей гостинице завтрак входит в обед?
Is breakfast included into the lunch in your hotel?

Позаботьтесь о моей лошади.
Take care of my horse.

Я хотел бы пожить у вас дома
I would like to stay at your place.

Почему у моей комнаты сменили номер и там другие люди?
Why has my room number changed and why are there other people in there?

ТРАНСПОРТ
Как пройти прямо?
How do I go straight ahead?

Эта бабушка уже мертва две станции. This old lady has been dead for two stations already.

ПРИВЕТСТВИЯ
Могу я называть вас Иннокентий?
Can I call you Innokentiy?

Кто вы такой и что мне от вас нужно?
Who are you and what do I need from you?

Здравствуйте, земляне.
Hello, Terranes.

ДОСТОПРИМЕЧАТЕЛЬНОСТИ
Где мой зонт? Я тоже хочу быть гидом.
Where is my umbrella? I want to be a guide too.

Где в вашем крематории сувенирная лавка?
Where is the souvenir shop at your crematory?

Оно так и было, когда я пришел!
It already was like this when I came!

Этот великолепный собор (храм, дворец) похож на плывущего кенгуру.
This magnificent cathedral (temple, palace) looks like a swimming kangaroo.

Я не могу больше на это смотреть.
I cannot look at this any longer.

ПОКУПКИ
Мне это не нужно, отговорите меня, пожалуйста.
I do not need this, talk me out of it.

Этот шоколад точно с фольгой?
Are you sure this chocolate comes with foil?

РАЗВЛЕЧЕНИЯ
Я не знаю, откуда взялась эта мертвая шлюха в моем номере.
I have no idea how this dead whore got into my room.

Как мне пройти в самый опасный квартал в вашем городе?
How do I get to the most dangerous neighborhood in your town?

ЕДА И НАПИТКИ
Я не могу есть грибы — я им обещал.
I can not eat mushrooms — I've promised them.

Вы уже потратили чаевые, которые я давал вчера?
You have already spent the tip I gave you yesterday?

КОММУНИКАЦИИ
Говорите тише, я вас все равно не понимаю.
Speak softer, I cannot understand you anyway.

Извините, я не говорю на вашем варварском языке.
Sorry, I do not speak barbarian.

Я разнорабочий в филармонии—кладу кафель на музыку.
I am a handy-man in a philharmonic. I'm setting tile on the music.

В вашем примитивном языке есть слово для обозначения благодарности?
Does your primitive language have any words of gratitude?

Вы не могли бы недолго подержать мой нож?
Run away from me as fast as you can?

В моей семье принято относиться снисходительно к таким, как вы.
My family is usually lenient towards people like you.

Отпустите, у меня есть право на звонок авокадо!
Let me go, I have a right to call my avocado!"

все друг друга любят! от ныне и пока смерть не превратит их в прах. да будет так

Вооот он, мой идеал шеи, спины, вот таких вот торчащих лопаток! Бог мой, как хрупко! как болезненно!

Навязчивая идея, начала которой я не понимаю. из чего она состоит? почему я все время себя не устраиваю?

может, мне просто нужна цель, которою достигать и достигать.
а может, это уже просто болезнь какая-нибудь психическая.
я больна, ура

 

сказки и чудеса нужно пускать в свою жизнь,не боясь. а еще лучше быть их архитектором.

мое теперешнее состояние - это кощунство по отношению к тому, что я воспевала в людях. по отношению к тому, что я ценила и что осуждала. осуждала? да, не имея права и свято веря, что я права. на самом деле та ценность, которая для меня была и есть важной никуда не делась и я бы продолжала осуждать, не имея права, любого, кто осмелился бы ее замарать. в том числе и себя. да, да. мне все вернулось бумерангом. проверенный годами и людьми закон, проверенный неоднократно мной же, сработал в очередной раз.
теперь я вижу эти цепочки совпадений в моих вчерашних случайных мыслях и сегодняшних делах. так было раньше, удивительно и чудесно, когда меня поражала глубина прихотей и лукавых взглядов судьбы. так стало сейчас, удивительно и чудесно. я забыла это чувство, но к хорошему привыкаешь быстро?
восхитительным образом хочется жить!
хочется кричать!
что-то пошло не так, а я даже не могу отследить - когда именно? кажется, я знаю точку отсчета начала нашего конца, но она абсолютно тебе не нравится, ты не принимаешь её.
когда наступает финал и чувствуешь близкий приход титров, единственное, что омрачает разум - это обязанность перед близкими.
ведь я обещала им, что мы будем счастливы, что буду беречь тебя и думать за нас.
слово свое я не сдержала.

мне было так тяжело. только теперь я это чувствую.

мне было так тяжело именно после той точки, пусть ты ее никогда и не признаешь. и все будешь твердить: " я же изменился!". изменился, но я видимо не умею забывать.

ровно так же, как и любить.

в воздухе уже витает запах пожухлых листьев и солнце светит полнее, ярче. не так прозрачно как весной и в начале лета. по вечерам еще веет немного легкими летними ночами, но стоит немного застояться и тебе пробирает холод.
в этот раз, я считаю дни календаря до прихода осени, как раньше считала дни до прихода лета.
мне хочется тех дождей и бурь, когда почти что вырывает зонтики.
хочется отправиться в один из выходных в лес и долго-долго ползать на коленках в поисках маслят. дотрагиваться до пожелтевшей хвои, вдыхать на полную грудь уединенный запах леса, наблюдать за высокими кронами.
а потом еще всю неделю смотреть на черные пальцы и улыбаться. и ждать.
как ни странно, мне не хватает той рутины.
когда-нибудь я наверня-ка буду волком выть до начала отпуска, от затянувших одинаковых будней. вообщем-то, как все.
сейчас же мне хочется учиться, заниматься чем-то новым, куда-то бежать и чтоб ради чего-то, а не просто так. абсолютно не хватает той томительной усталости, когда ты просто валишься и не помнишь как заснул. я хочу заново организовать свои будни, размеренно и слажено. мне надо в этой организации так много разнообразия выдумать, чтоб ... чтоб. 
и смотреть, как мой мальчик достигает того, чего хочет. как он справляется со своими проблемами и справляться со своими проблемами самой.
лето - это прекрасно и увлекательно.
но для меня его стало слишком много.

поворот голови в один бік, в інший. м`яке розтягнення м`язів. напруження прозорої шкіри.
тонкі зап`ястя розминаючись так солодко хрумтять. хрмс,хрмс.
тиша ніби занурюються у тебя. ти ніби занурююшся у тишу.
таке спокійне звучання природи.
така палка відповідь твого тіла.

Я Вас больше не люблю.
Ничего не случилось, - жизнь случилась. Я не думаю о Вас ни утром, просыпаясь, ни ночью, засыпая, ни на улице, ни под музыку, - никогда.
Если бы Вы полюбили другую женщину, я бы улыбнулась – с высокомерным умилением – и задумалась – с любопытством – о Вас и о ней.
Я – вышла из игры.
- Все, что я чувствую к Вам, - легкое волнение от голоса и то общее творческое волнение, как всегда в присутствии ума – партнера.
Ваше лицо мне по-прежнему нравится.
- Почему я Вас больше не люблю? Зная меня, Вы не ждете «не знаю».
Два года подряд я – мысленно – в душе своей – таскала Вас за собой по всем дорогам, залам, церквам, вагонам, я не расставалась с Вами ни на секунду, считала часы, ждала звонка, лежала, как мертвая, если звонка не было, - всё, как все – и все-таки не всё, как все.
Вижу Ваше смуглое лицо над стаканом кофе – в кофейном и табачном дыму – Вы были как бархат – я говорю о голосе – и как сталь – говорю о словах – я любовалась Вами, я Вас очень любила.
Одно сравнение – причудливое, но вернейшее: Вы были для меня тем барабанным боем, подымающим на ноги в полночь всех героических мальчишек города.
- Вы первый перестали любить меня. Если бы этого не случилось, я бы до сих пор Вас любила, ибо я люблю всегда до самой последней возможности.
Сначала Вы приходили в 4 ч., потом в 5 ч., потом в 6 ч., потом в восьмом, потом совсем перестали.
Дела? Да, - дело дней – жизнь.
- Вы не разлюбили меня (как отрезать), Вы просто перестали любить меня каждую минуту своей жизни, и я сделала то же, послушалась Вас, как всегда.
Вы первый забыли, кто я.
Марина Цветаева. Октябрь 1918 год.

в 5.37 так ще холодно світить сонечко, плутаючи своє проміння в гіллях хвої.
мені добре працюється у саду.
слоник стає добрим садівником

ми будемо точно розумніше наших батьків.
ми досягнемо кращого ніж вони. будемо пересуватись лише на власних авто, вечорами пити дороге вино і їсти французькі цукерки.
ми відпочиватимемо літом у криму, взимку на кіпрі, восени/весною вибирати країни які нам довподоби: швеція, бразилія, італія, англія, франція. чи може америка?
літаки, поїзда.
ніякої втоми, таке буденне, таке різне життя.
скрізь вдома світло і багато дерева, гарні меблі і велика ванна ( саме вона!).
працюють за тебе і на тебе.
я взагалі не працюю.
ми будемо точно розумніше наших батьків.

але я не хочу.
я хочу розчаруватись у тому житті, у наших юнацьких мріях.
я хочу через 10-20 років повністю витрачати на їжу зарплатню, щоб ні краплі не залишалось.
я хочу ходити пішки і їсти смажену картоплю по вечорам, у нашому малому раю.
я хочу так як і зараз сидячі у ванні відчувати тебе.
я хочу подорожувати з тобою автостопом і спати під відкритим небом на кемпінгах.
сидіти коло багаття і слухати як ти граєш.

ти так гарно граєш.

я неймовірно сумую за тобою. в мене здається ломить усі кістки і усі хрящики. моє нутро так тягне до тебе, що мені ледве вистачає сили його втримати.

скоріш скоріш скоріш!

буде новий день незабаром, і будеш ти. і я. і ми.

на подив, сон не забирає порожнечу. навіть, стає тільки гірше. звечора - це ще нічого, ти знаєш, що заснеш і мабуть тобі присниться щось добре і світле, тоді застрягне щось тепле у грудях, ан ні. зранку тільки головна біль і ніяких споминів про світлий сон, бо його не було. сьогодні оле-лукойле оминув тебе зі своєю кольоровою парасолькою.

я вже встигла забути, що то за відчуття, коли опухає все лице і ниє ниє десь під діафрагмою.
у людей коротка пам`ять.

я уявляю свою ще таку довгу дорогу майбутнього і розумію,яка я буду щаслива, коли вже буде кінець її. саме тоді я буду вільна!
дорога безлюдна і на неї пале жарке соонце, і під ногами камінці. і на мільйони миль нема жодної криниці.
моя фляга порожня і я в передчутті такого бажаного кінця. коли ж?

я не боєць, мені всеодно як буде.

я уявляю, як нарешті, вдихну на повні груди, як буду довго кричати в то високе літнє небо! я уявляю, як із щок і очей спаде це напруження. все буде позаду
а попереду лише море і багато кайфу
я накурюсь.
обіцяю

до того глибинного сенсу життя.

дорога в пів століття

яскравими іскрами палатиме наше життя.
калейдоскоп нас закрутить так, що і вдихнути буде важко. ми будемо біжать світ за очі, зупинятись лише для того, щоб спочило тіло, але розум буде продовжувати рухатись. ми будемо збивати масло ще довгі роки, поки не впадемо в спокійне, розмірене пенсіонне буття. тоді ми подивимось на світ прозорими очима. ти посміхнешся в свої сиві вуса і скажеш:
- нічого, стара, й так люди живуть.
розуміючи, що, насправді, все було задарма, бо на кохання-то життя і не залишилось. бо ми майже не помічали, як швидко ростуть квіточки нашої любові. час сплинув так миттєво, що нам не наздогнати його із нашими варікозними венами. а пам`ятаєш, як ми бігали? і все легко легко було. і здавалось ніколи не скінчиться.
Авжеж! ждіть.
- ось я! - посміхається поріг в новий вимір.
я без тебе його не переступлю. обіцяю.

а поки що, нумо спати, а зранку солодко тягнутись догори і знати, що все життя - наше!
ВОНО - НАШЕ!

 а что потом? эта весна - солнечное пятно.

все буде добре у кожного з нас (с)

в останній раз ми школяри. із понеділка розпочнеться принципіально нове життя. будуть нові інтереси, нові люди, новий ритм. у школі все якось розмірено. ти знаєш, що тебе чекає, а тут...
в останні дві години сьогодня ми будемо виступати на сцені. як виступали впродовж 5 років. спочатку, на конкурсі "мій дружній клас", а потім як команда ЮІДа.
майже в останній раз ми - команда, ми - одне спільне. потім буде ще останній дзвоник і наступна зупинка вже через 5, а може 10 років.
і все це несподівано.
ти чекаєш, знаєш, в який саме день випускний. ти готовишся морально. і настає той час, а ти всеодно неготовий.
я вірю, що всі ми поступимо.
вірю, що в кожного життя складеться так, як він того бажає ( а може не зовсім так, але все буде добре у кожного з нас:) ).

*

Знаешь мам.
ведь кто-то видит.
как он бреется по утрам.
целует ему висок.
родинку.
старый шрам.
просыпается завтра с ним.
помнит его вчера.
слышит днем его смех.
шепот - по вечерам.
это больно знать мам.

наша людина

як би то воно не було, насправді, дуже важко розлучатись із тобою.

50 постулатів від "act now"

(мовю оригіналу):

1. не стесняйся
2. танцуй
3. надейся
4. меняйся
5. не мелочись
6. не живи иллюзиями
7. не усложняй
8. спи спокойно
9. забудь о проблемах
10. путешествуй
11. не будь занудой
12. чуди
13. не отталкивай
14. не опускай руки
15. не сиди на месте
16. заботься о любимых
17. соверши поступок
18. воспитай кота
19. повзрослей
20. не рассчитывай на случай
21. не жалей себя
22. наслаждайся
23. будь осторожнее
24. слушай свое сердце
25. только не плачь
26. учись прощать
27. не бойся
28. займись любимым делом
29. улыбнись
30. скажи правду
31. не забывай
32. найди себя
33. не огорчай маму
34. не обращай внимания на чушь
35. не тупи
36. цени настоящих друзей
37. учись вкусно готовить
38. читай
39. не завидуй
40. не причиняй близким боль
41. будь добрее
42. верь
43. наберись смелости
44. береги себя
45. целуй
46. думай
47. иди на риск
48. не спеши
49. мечтай сегоня вечером
50. люби

таке

щось зворушилось у моїй душі, коли я прочитала про дівоче квохкатання
щодо "схуднути до літа" в заклику й обуренні лени.

дівчата, неможливість худнути в вас із-за нелюбові до себе, із-за слабкої
волі. так, ми слабка стать. але взагалом це тільки для чоловіків, щоб вони
реалізовували себе. чи ні одній з вас ніколи не хотілось розвивати своє
тіло і робити його міцним, щоб ваш чоловік дивлячись на вас
захоплювався вами і його очі палали бажанням? щоб ви були його
гордістю? ваша сильна воля і вміння в чомусь собі відмовити ( а саме
жирна шинка в соусі і майонезі між двома батонами хліба, а на десерт
торт і пів кілограма цукерок) не зробить вас жінкою, яку йому не
захочеться захищати.
навіть навпаки.
ви можете себе покращити так, що він буде боятися залишати вас одну
навіть у порожній кімнаті. мало що там криється...
короче, я не агитую вас худнути. лише зробіть так, щоб ваші жирні боки,
і великі батони замість ніг стали з жиру - м`язами. будте великими, але
не жирними.
так краще

моє нове знайомство

мені наснилась радіація. в неї були чорні обпеклі руки, чорне анорексичне тіло, випалене лице. в неї були пусті зіниці. вона дивилась на мене і наче щось хотіла, а я не могла навіть слова вимовити.
ми стояли десь на пустій землі, на яку невблаганно палило післяполуденне сонце.
вона зробила крок назад і простягла руку кудись за свою спину.
я подивалась.
чотириповерхові будинки біліли своїм сірим камінням. якийсь жах лився з чорних вікон. мені страшно було повертатись до неї спиною, вона і мене хотіла забрати із собою. але не зараз.
зараз я повинна була побачити усю порожнечу. вона пропонувала мені заглянути у безодню.
там, майже на самому дні я побачила те, що мені не хотілось бачити ніколи ніколи ніколи!
там лежала мала дитина.
маленький хлопчик із крихітними ще ніжками й ручками. на них була кров і синь. голова була якось нереально зігнута до маленького плечика. поруч нікого не було...
дитина зникла.
з`явився ти.
ти стояв і дивився на мене. мені хотілось до тебе і щезнути звідти. я забула де ми і що навкруги. і раптом як згадка за твою спинною виникла радіація. мене скував ще більший жах. аале як я не намагалась до тебе залишалось стільки ж скільки й було. багато багато років.
вона посміхнулась.
ти впав на коліна і став таким прозорим прозорим. вона забирала тебе від мене.

а потім пішла сама.
полишаючи мене серед спаленої землі, поряд із чорними будівлями, із дирою у грудях.

прийшла пітьма.

місто-смертник

невідомі сили підписались під смертю всього міста.
"знищити в кроткий час".
і ось в назначену годину, перестає відповідати мобільний телефон.
один а одним йдуть вибухи.
наступним у списку є відімкнення від телебачення.
інтернета більше нема. кількасот із місцевих жителів обов`язково мріяли про викоренення з їхніх життів інтернета. радійте.
але чи не великою ціною?
і ввечері всі полягають спати мертво-бліді.

екстремальні новини!
3.48
місто дніпропетровськ стертий із обличчя землі.

рейтинг корупційних міст україни

" найбільш кормупована в україні дніпропетровська обл."
і у грудях розверзається пекло.
стає прикро за нашу русифіковану націю, за загублене майбутнє мільйонів людей.
віками предки наші змагались за те, щоб нам було добре. щоб ми вдихнули нарешті на повні груди. щоб те повітря було повітрям самостійної держави.
багато віків україна була енергетичною базою для російської імперії, австрійсько-угорської, польскої. ми були процвітаючим краєм, де народжуються у працьовитих батьків працьовиті діти. в нас була найкраща природа і родючий грунт, але... ми були лише провінцією всесильних імперій. нашу мову губили, нашу історію вибивали із наших голів, нашу літературу не допускали до нас, насаджуючи руську мову, мову більшості. і що тепер?
а тепер в нас мовний бар`єр. виваючи вже 11 років українську мову, я не можу на ній розмовляти. в кожному моєму реченні трапляється русизм. і якщо при бажанні це можна виправляти, то існує дещо інша проблема.
багато батьків не бажають, щоб їх діти у школі вивчали українську мову! нехай вже не говорять, аби вчили! щоб знали принаймі як вона звучить!
адже в справжньому своєму вигляді, наша мова-це пісня! найчарівніша з усіх. бо лише одними словами, без музики - чи може утворитись пісня в інших мовах ? НІ! лише трохи, (трохи!) в італійськії мові. і все.
по закінченні віків панування над нами російсько-імперського гніту і двадцяти років незалежності можна підвести підсумки:
1) ми не можемо розмовляти своєю мовою;
2) ми не бажаємо розмовляти своєю мовою; ( бо російська звичніше)
3) ми не знаємо письменників наших і наших поетів;
4) бо нам не цікаво вивчати їхню творчість;
5) ми не заємо нашої історії;
таким чином, можна сказати, що минула політика умперського уряду через майже вік таки домоглась свого. і навряд чи, ми зможемо вже встати з колін.
від того так жме серце і біжить швидше кров.
від того у грудях палкий вогонь.

він мабуть спалить до тла нас.

"І ви не дозволите так принижувати Україну, я це знаю"

Провозглосила в своем письме Главное Позорище Украины.
Удивляет, как такой человек может быть украинского рода. Ибо украинцы сами по себе очень совестливые и честные. А тут такое уродилось... Поливала медом слух и головы людям. Поверили. Может, вот оно, светило которое приведет Украину к процветающему будущему. Приведет Украину к Европе и економическому вознесению. Пока люди упивались этим медом, светило благополучно запустило лапы в казну отечества и только собиралось смыться куда подальше, его схватили за руку и притянули к ответственности.
а что потом?
а потом Светило,надеясь спастись своим сладкими речами, продолжало изливать мед нам на головы. Благо, многие из людей одумались. Светило получило по заслугам,но. Как же так, оно же правидвое и честное, а его замуровывают нелюди от света белого.
и началась длинная катавасия с болезнью. и то болит, и это болит, и кормят плохо, и жилье плохое. ах да. в придачу еще заставляют работать, но наши рученьки белы. мы не привыкли к физическому труду. "ЕВРООООПА! У НАС НА УКРАИНЕ НАСИЛИЕ! У НАС БЕДНЫХ ВОРЮГ МУЧАЮТ, НЕ ДАЮТ ВОСПОЛЬЗОВАТЬСЯ ДЕНЕЖКАМИ И СВОБОДОЙ. НАКАЗАЛИ ПО ЗАСЛУГАМ". Европа, у тебя же не так. Спаси бедную Юлечку ( как ласково называют Светило бабушки).
Долгожданные врачи прибыли. Удивленно пожали плечами, после встречи. И в интервью провозглосили: " Ну, конечно, мы можем и такое лечить". Тысячи трудяг завода, которым она жить не давала, поднимая цены на продукты, ходят з грыжой всю жизнь. Продолжают пахать для семьи, а им воздух перекрывали и сейчас будут. Потому что нереально возродить экономику за столь малый срок. Тысячи пенсионеров не могут прожить, потому что велики налоги ( возникает теневая экономика) и велики цены на медикаменты и ту же еду.
После нормального восприятия больничных условий национальной медицины немецкими врачами и удовлетворительного осмотра, тимошенко таки разрешают отправиться в больницу. но ГДЕ ТАМ.
ОНО отказывается. ОНО не хочет без своего адвоката ехать в больницу. Ведь надо же, что б кто-нибудь донес людям как ей и там ПЛОХО.
голова болит жутко от нее.
в такие моменты начинаешь по насчтоящему жалеть, что нет той советской власти и железной руки. им все равно было, что будет говорить Европа. безусловно, на равне с вот таким дерьмом репресировали и нормальных невиновных людей - это большой минус. с другой стороны, люди боялись что-то говорить. и такого бы, как твориться у нас сейчас не было бы в помине.
люди, разве вам не горчит этот мед? разве хочется отравлять им себе организм?
мне лично нет.
многие, наверно, думают,читая или слушая родственников, настроенных так же,как я - почему они так защищают теперешнюю власть? чем она хороша?  это не защита. это вполне допустимое возмущение от несправедливости слов. я думаю, что все понимают, что воровство и корупция крепко вошли в нашу жизнь. но, как говориться, в чужом глазу и соринку увидешь. я сомневаюсь, что вы бы могли приравниваться в апостолам.
дело тут в другом. в коефициенте воровства и сделанного для страны. если человек только ворует и больше ничего, как это делала экс-премьер, несчастная наша страдалица, - разве это правильно?
я, наверно, полностью разуверюсь в людской честности, если ее выпустят из колонии на лечение за границу.
знала бы Европа, кого она к себе впускает...

такое

"у меня черная бездна, дыра в груди.
я как маленький мальчик, что остался один.
в темной страшной коробке с названием мир"

действительно страшно вступать в эту жизнь. школа не в счет, ибо там от тебя не сильно зависит развитие твоей же собственной жизни. а за порогом онной - уже отвечаешь сам за свои поступки, за свой выбор. а вдруг выбор не тот? всегда можно поменять все, да. но в наше время сильно не разгуляешься со вторым, третьим высшим образованием. да и с первым тоже не сильно. хочется, чтоб работа были и любимой и жить на доход от нее можно было более-менее. хочется, благодаря любимой работе развиваться и расти как человек.
понятное дело, есть такие желания уже и отделиться от родителей. самому готовить завтрак и ужин. хотя тут же думаешь и становиться очень жаль от них уезжать. даже не представляешь как можно там, в другой жизни без них? это по правде - ДРУГАЯ жизнь. не такая. в ней уже и меньше тепла, радости. больше взрослых, как у родителей, проблем. можно стать самому родителем.
я разсадник мурашек на коже. ну точно говорю.

я люблю тебя

безъ названия

ноутбук способствует такому настроению писателя-прожигателя жизни. думаешь: вот сейчас сяду перед клавишами, уткнусь в монитор и стану писать хорошие книжки, как стивен кинг. ( у меня всегда ноут и писать ассоциируется именно с ним).
в перерывах буду выходить на терассу, где перед моими глазами будут такие техасские сухие земли, пустынная пыльная дорога, где возможно изредко будут проезжать такие дребезжащие машины с кузовами и водители в ковбойских шляпах.
а я сяду на ступеньки и открою пиво.
клац.
мне на руки польется пена и я скажу такое: черт!
прям как так и надо.
так должно быть.
буду сидеть и смотреть в то низкое небо.
и думать
о чем бы написать дальше людям?
о чем бы поговорить со своей душой?

династия обрывается

когда происходит такой провал, ты понимаешь, что следующие дети, по сути, не виноваты.
да, мы такие же были. вполне возможно, что нас тоже захватила паника в наше первое выступление.
да, маленькие еще. правила плохо написали. все со временем и с ошибками приходит.
но такой ошибки, мне кажется, никто не ждал.

вместе с обидой пришло, кстати, понимание того, КАКИЕ  мы есть.
мы - СИЛЬНЫЕ.
именно, по настоящему
как и первая команда.
такая гордость, что мы - достойны .

35 часов рядом

да,я опять считаю сколько времени мы вместе, рядом.
и я счастлива.
так приятно целовать сонное любимое существо. такое теплое и улыбчивое.
готовить яичницу, вместе чистить зубы.
собирать кровать, а простынь еще теплая. ммм.
люблю люблю люблю

няша

"Даш, у меня нет хобби, я ничем не занимаюсь кроме учебы" - говорит расстроенно мне мое чудо.
" Вот там у того-то такое - он монетки коллекционирует, а тот играет на гитаре. А моя пылится в углу", Я никчемный человек, звучит всюду.

На самом деле, ты глупышонок, а не никчемный. Учишься и учись. Разве иметь умную голову - это так ужасно? Придет лето, поедешь в Кишинев - будешь познавать азы игры на гитаре. Три месяца - это с головой, что бы выучить аккорды. Дальше идет оттачивание мастерства, шлифовка умений. Вообще, в нашем возрасте не так сложно чему-то новому учиться.

пришла весна

ходить стало труднее. то ли от авитаминоза, то ли от недосыпания. а может от двоих сразу.
как-то движения все замедляются.  мысли так медленно медленно плывут, если вообще там двигаются внутри гудящей головы.
страшнее стало спать. а вдруг не успеешь и вообще ничего не удастся. память в обиде стала на меня и бросает дашу, бросает

и еще. лучше б не было этого запаха.
он кружит голову.
от него волнами прошлое.
вместо тебя, живого человека, получается бездушная пустота.

мое представление об идеальном воспитании

часто, когда мне удается остаться таки наедине с собственными мыслями, чтоб нам не препятствовали ни уроки, ни какие-то звуки, ни обязанности и "ой, не успеваю", в голове колокольчиком звенит: "не хочу. чтоб НАШ ребёнок ходил в школу, не хочу". По многим причинам, там не выходит индивидуальных занятий, он там не будет нормально питаться, нет физической нагрузки, и самая основная там злые и циничные дети.
обычно, когда человек вот таким способом начинает переть против системы, система многоголосно возмущается: " а) что ты думаешь о его ( ребенка) будущем? б) да что ты можешь за знания ему дать, ты давно закончила школу?" и тому подобное. на самом деле, за такими вопросами скрывается усталость матерей, желание спихнуть своих детей и жить ради себя любимых.
да, безусловно, школа - это не только скопление частиц знаний, но и учение умению общаться. как раз таки, именно второе, около 70 %, нежели первое.
что касается будущего ребенка и моих знаний на счет той или иной сферы. домашнее обучение дает гораздо больше, чем самая лучшая школа мира. планы и учебники свободно покупаются в магазинах, рынках и специализированных лавках.за 5-7 лет ребенок может выучить полную программу с глубокими познаниями , чем в школе за 11 лет и с познаниями в 25 % и ветром в голове. конечно же, это все могут контролировать учителя школы в виде экзаменов - раз в году. пришел - проверили. все отлично.
теперь на счет коммуникабельности. кто сказал, что ребенок н будет ходить на акаие-то кружки, т.е. развивать себя? почему там не будет друзей? или во дворе ? все это чушь.

неужели, мучное и только мучное в столовой, либо разбавленный компот хуже, чем каши на завтрак, жидкое в обед и в течении дня фрукты овощи в мало ограниченном количестве? а здоровый сон? с 11 и до 8. зарядка, завтрак, учеба, дневная дрема, кружки, домашнее задание, сон.

скажете, по заезженному кругу  и что дидятко такое несчастное?
да ладно?
действительно,  много лучше, подьем в 7, школа, нулевые знания ,когда приходит из нее,  двор и не выполнение домашнего задания.

захочет по другому - будет по другому.

наше будущее в "надежных" руках

я имею ( как бы мне хотелось отыметь его по голове чем-нибудь увесисто-тяжелым) одного бездарного одноклассника. бездарного во всех смыслах. все 11 лет учебы он просидел где-то там на задних партах ничего не делая. его голос в классе услышать можно крайне редко и это, увы, не по тому что он усердно впитывает то, что учителя преподносят ему под нос: на! бери, не хочу.
его любимое занятие - это шатание на стуле и пародия корове ( когда он  попадается мне на глаза вдруг, я вижу .как он жует жвачки - широко раскрывая рот, чистая коровенция,согласитесь).
и вот недавно до моего слуха доходит, что он собирается идти на врача, что ему надо хорошая оценка по химии, биологии и математике. он на них ПРЕТЕНДУЕТ. его маме надо, чтоб он прошел по проходным балам, а дальше они за него заплатят.
то есть, можно представить, что и последующие пять лет он просидит, чавкая жвачкой и шатаясь на стуле. а потом пойдет работать. и уже родители точно постараются чтоб он был главным врачом. КТО нас будет лечить?..

я могу представить его только вызывающим к себе молоденьких медсестричек,  хлещущим коньяк и спьяну оперирующего какую-нибудь несчастную мать семейства. после смерти которой останется двое детей 5-3 годиков и молодой отец-работяга.

представляла, как ты мне изменяешь.

извращенка.

Как удивительно: люди меняются, отпуская свое прошлое.
Пока же прошлое еще живет в них, они те, какими были в нем. Стоит начать генеральную уборку в бумагах, вещах, сохраненных файлах - как исчезает привязанность, рождаются иные ценности, новые привычки. И человек, сам не замечая того, уже другой.

идеалистка

прекрасно так, приходить домой днем, когда еще светло и даже не время обеда.
снимаешь этот груз вещей, одеваешь ночную рубашку и чувствуешь себя такой легкой-легкой.
и даже будто ты не здесь, а в деревне какой-нибудь или пансионате. в общем, далеко.
там где тихо и мало людей. там где больше природы. и книги, книги.

мне бы очень хотелось, что бы и ты там со мной был. правда.
ехать туда долго и в теплом поезде. ( теплом! золотая середина между жарко и холодно, которая абсолютно не соответствует нашим поездам).

умиротворение.

полнейшее.



пустые "повелители"

люди жестоки и циничны.
странное дело, как только что-то касается их самих - "попрошу замолчать".

вчера наблюдала впередисидящую парочку в маршрутке. девушка симпатичная, в принципе. астенического типа, с начесом на голове и губки уточкой. ну такое - распространенный на сегодня идеал. парень в приспущенных штанах, бритый, что тоже на сегодня считается модно и якобы свидетельствует, что перед вами настоящий мужчина.
на очередной остановке, заходит в маршрутку женщина, за ней мужчина. женщина со светлым лицом ( знаете, есть такой свет внутренний), не накрашена, просто одета. мужчина же, сразу видно, трудяга. и вот они активно начинают их обсуждать и что-то высмеивать. может я чего-то не понимаю? либо ослепла уже в край ?
как по мне, единственное что можно высмеять - это они сами.

мне было стыдно. будто в грязи этой зимней у дороги изваляли.

..старайтесь говорить быстрее. «Чем быстрее человек говорит, тем более умным он предстает для публики», - говорит психотерапевт Том Барбер.

лично я, когда слышу, что человек говорит жутко быстро - воспринимаю его как легкомысленного и недалекого. я сама говорю быстро, часто от излишней эмоциональности и ,по правде, я действительно легкомысленна.

так что... всякие вещицы типа " как казаться умнее" нужно отбрасывать на самую дальнюю полку антресолей.

используя такие советы ты тем самым доказываешь на сколько ты глуп

тоску в гости. быстро.

совсем недавно, кажется, становилось тоскливо-тоскливо по вечерам, будто в душе тысячи черных кошек пируют свое бессмертие. в этом была своя прелесть. я могла писать.
сейчас же мне это дается с трудом.
не зря говорят, что красивые вещи появляются во время боли. тогда, когда душа соприкасается с вечностью и бессмертием.

влюбляйтесь. какая разница счастливо или нет?
вы чувствуете в такие моменты жизнь.
это уже само по себе счастье.