даши больше нет.

опускаются руки.
внутри желание только измотать себя до конца и рухнуть.
выпасть из этой жизни, из её темпа.
никого не видеть.
никого не слышать.
а в идеале вообще не быть.

п.с. выставляла дату правильную , а там календарик выпадает. смотрю на него, завтра 15ое.
может мне повезет переключится на другой центр восприятия и я перестану ... быть мной?
может мне повезет наконец сойти с ума ?

якась я тут недоречна. щось не те зі мною. щось не те у моїх словах. щось занадто низьке у мені присутнє. таке обридко-порожнє у груді.
знову початок довгої ночі, яка є продовженням довгого дня.
розумієш, ти завтра встанеш, а вже вівторок. а далі середа. неділя. і знов вівторок.
уяви скільки вівторків ще попереду?
скільки ще неділь? скільки зим зміниться? скілкьи буде так падати листя? скільки буде ще на небі всього. і через сторіччя сонце також буде світити на підлогу, під ноги людям, чи ким там вони будуть.
уяви своє життя попереду. скільки буде хвилин несамовитого щастя, скільки хвилин проведених із щирими посмішками друзів? скільки розмов може бути попереду.
скільки їжі через тебе пройде, і кругів пробіжить твоя кров по твоєму тілу?
десь будуть займатись коханням. десь діти будуть жорстокішими аніж раніше, такими як їх батьки. десь будуть і такі мрійливі як моя мала.
десь будуть війни, а у сеті будуть летіти слова признання. чи будуть?..

десь там буде вікно світитись опівночі чекаючи на мене. але чи будеш ти сидіти за цим вікном?
десь там будуть годинники, які ніколи не будуть показувати час вірно, а краще їх взагалі не буде. але чи розлагодиш їх саме ти?
десь там я взагалі не буду слідкувати за часом, бо нема буде навіщо. мої дні будуть повільні як мої думки. може й ти будеш ділити зі мною це буття?
десь там на кухні буде пахнути солодкими цукерками, чаєм/кофе, або булочками, або смаженим м`ясом/котлетами/відбивними й іншими радощами людей і ти будеш радіти?
десь там не бути кінця ніжності. можливо.

коли я уявляю масштаби всього і розумію що в них не буде тебе, щось чорніє і стає пусто-порожнім навіть більше ніж раніше.
і мене зв`язують по руки і ноги предрасуддя.
і я мовчу.
і жодного звука не зривається с моїх губ.

було стогнати від задоволення, стало кричати від білю

" - сьогодні заходив віталик, забирав свої речі і віддав твою книгу.
  - так? ...ну добре.
  - ми з нім трохи поспілкувались. - чекаючи моєї реакції мама уважно на мене дивиться. я мовчу.
- він виглядає спокійним.- я мовчу.
- сказав, що все в нього добре. ніби-то щасливий. - я не порушую своєї мовчазної згоди. знов уважно на мене дивиться.
- питав, як ти..."
 тонка струна лопається у повітрі, мені здається, що мама також почула сторонній звук, але мабуть незрозуміла його природи і місцерозташування.

вона хитає головою і виходить із кімнати, залишаючи мене в самоті. як добре що завтра вівторок, а після вівторка через день четвер. тоді мене не буде дома так довго, що залишиться по приході лягти спати. і я не буду сама. і не буде цих стін. і не буде цих голосів, перцептивної моєї установки.
а далі вже й 9 днів. як в христианстві мовлять, що від 9го до 40го дня душа відлітає.
по остаточному її відліту треба випити вина і поставити свічку.
не тому, що я замолюю свої гріхи, мені на них чхати з великої вежі. мені чхати і на стереотипи які існують з цієї думки.
одне, що я хочу, це почути тонкий запах меду.

що ж . я рада, що ти щасливий. отже рішення таки було прийнято вірне.
цікаво ,чим обернеться мені твоя "любов" у майбутньому?
щось схоже на дворічне моє минуле по цій речі . але там не було брехні.

заруби на руці допомагають.

ти ніколи мене не любив.

не вважав за потрібне, мабуть.

за всі роки - нестача слів

їх вже далі не повернуть.

ти ніколи мене не чекав.

тобі всеодно було до горя.

я з`явилась - а нащо? не знав

серце ноє, так боляче ноє.

ти мене може трохи жадав

десь в останній інстанції думки.

але то була гра, і ти грав

 і ти виграв, але надто хутко

ти ніколи мене не любив.

не вважав за надійне, мабуть. 

хай тобі буде бракнути слів

хай мені буде їх не чуть.

к нам, вслід за старими людьми, прийдуть нові.

їм мабуть треба розказать як тут живуть.

тут що не день, герої на війні

як мухи мруть.

їм треба показати як ступати

бо що не крок, то вбік, а далі чорна прірва 

їх треба ще навчити гірко лгати

собі сумлінно.

вже холод пробивається у груди

вам все покажуть інші й не сьогодні

тут виявляється щасливим бути

у забороні.

 

під кулолом порхає щось тоненьке

з ним поруч те, що сенсом є життя.

темно и тихо в залі, цим  маненьким 

нема буття.

вони  злітають стрімко наче в бурі

в останньому диханні почуттів

мабуть вони обидва потонулі 

у вихрі  слів.

і ось настав момент коли немає нащо

тягнути лямку відчаю і болі.

зірвавшись акробат зробив свій кращий

стрибок до волі.

 

тут осталось совсем немного дойти.

солнце светит в конце твоего пути

солнце будет светить у тебя в груди

не кричи " пощади"

отдавайся теплу его ярких лучей.

отдавайся потоку бессмысленных дней.

там наступит весна на вопросы людей

говори "я ничей"

да прибудет к нам в гости новая жизнь

ты возьми её руки и крепко держись

свои боли и страхи оставь позади

и меня обойди. 

 

что ж . береги себя , если сможешь, пожалуйста.

так же лучше для нас  двоих.

ты на боль никому не жалуйся...

- голос вздрогнул вдруг и затих. 

очень долго мы были целым

тут пропитано все тобою.

у пусть да, ты станешь не первым

кто захлебнулся любовью.

нам осталось до поворота

только несколько легких шагов.

я надеюсь. что. ты. встретишь кого-то.
кто избавит тебя от оков