вночі так тихо-тихо. лише цей шум від дерев, шум від доріг, шум від дихання мільйонів людей. місто відпочиває після складного дня. здається, що зараз воно загляне темними очима до мого вікна і буде дивитись здивовано так " чого ти мол не йдеш спати?"
не хочу, місто.
мені треба пізнати вічність.
так мало часу. вже скоро всіх нас розчавить наступне покоління.
чому я не маю сили зупинити тебе,час ? зупинити себе в тобі?
 ти біжи біжи, кружи людей в водовороті їхніх справ, а я так тут тихонько посиджу, можна? подивлюсь як будинки в яких ми живемо стають піском, добре?
як наші життя вгасають, а ми так і не встигаємо зрозуміти в чому сенс, не встигаємо сказати ближньому " я люблю тебе. ти найдорожче що в мене є".
місто ,не дивись на мене. не дивись ніяк! ні з співчуттям, ні як до дитини своєї. мені тоскно, місто...занадто. роздирає груди, чи є в них сили стримати все? є.
вони витримують  і найбільшу біль, і найбільше кохання, і найбільший холод.
так, закривай свої очі. тобі залишалось так мало відпочивати, а потім люди залоскочуть твоє нещасне тіло майже до напівсмерті. і я поруч з ними буду,місто.
поруч з цими людьми.
поруч з людьми.
поруч.