якась я тут недоречна. щось не те зі мною. щось не те у моїх словах. щось занадто низьке у мені присутнє. таке обридко-порожнє у груді.
знову початок довгої ночі, яка є продовженням довгого дня.
розумієш, ти завтра встанеш, а вже вівторок. а далі середа. неділя. і знов вівторок.
уяви скільки вівторків ще попереду?
скільки ще неділь? скільки зим зміниться? скілкьи буде так падати листя? скільки буде ще на небі всього. і через сторіччя сонце також буде світити на підлогу, під ноги людям, чи ким там вони будуть.
уяви своє життя попереду. скільки буде хвилин несамовитого щастя, скільки хвилин проведених із щирими посмішками друзів? скільки розмов може бути попереду.
скільки їжі через тебе пройде, і кругів пробіжить твоя кров по твоєму тілу?
десь будуть займатись коханням. десь діти будуть жорстокішими аніж раніше, такими як їх батьки. десь будуть і такі мрійливі як моя мала.
десь будуть війни, а у сеті будуть летіти слова признання. чи будуть?..

десь там буде вікно світитись опівночі чекаючи на мене. але чи будеш ти сидіти за цим вікном?
десь там будуть годинники, які ніколи не будуть показувати час вірно, а краще їх взагалі не буде. але чи розлагодиш їх саме ти?
десь там я взагалі не буду слідкувати за часом, бо нема буде навіщо. мої дні будуть повільні як мої думки. може й ти будеш ділити зі мною це буття?
десь там на кухні буде пахнути солодкими цукерками, чаєм/кофе, або булочками, або смаженим м`ясом/котлетами/відбивними й іншими радощами людей і ти будеш радіти?
десь там не бути кінця ніжності. можливо.

коли я уявляю масштаби всього і розумію що в них не буде тебе, щось чорніє і стає пусто-порожнім навіть більше ніж раніше.
і мене зв`язують по руки і ноги предрасуддя.
і я мовчу.
і жодного звука не зривається с моїх губ.

було стогнати від задоволення, стало кричати від білю